Нагірний Карабах, історія конфлікту в якому триває вже більше ста років, досі вважається однією з гарячих точок зі складною обстановкою на пострадянському просторі.
Карабаський конфлікт триватиме до тих пір, поки воюючі сторони не прийдуть до компромісу і, швидше за все, це трапиться нескоро. Його негативні наслідки очевидні кожному, хто хоча б коротко намагається розібратися в його суті і причини.
Передісторія конфлікту
За версією вірменської сторони, Нагірний Карабах раніше називався Арцах і знаходився на території стародавнього Вірменського царства. Такий висновок напрошується після дослідження творів Птолемея і Плутарха. Вчені писали, що кордони Карабаху та історичної Вірменії знаходяться на одній лінії — правобережжю річки Кури.
Арцах став відноситися до другої сторони конфлікту. Саме тут бере початок тривала історія опору вірмен і спроб звільнення своєї території від окупантів. Після персів це були монголо-татари, потім тюркські кочівники. Проте на території завжди підтримувалася національна ідентичність і аж до XIII століття там жили виключно вірмени.
У 1747-му на карті світу з’являється Карабаське ханство. Вірменія в цей час вже була захоплена османами, а їхні князі (меліки) вели міжусобні війни, що ускладнювало і без того важке становище народу. В цей час з Арцаха починають поступово їхати вірмени, а на їх місце прибувають тюркські колоністи.
У той же час противники вірмен кажуть, що Карабах належав Кавказькій Албанії, розташованої в північній частині нинішнього Азербайджану. Це земля управлялася азербайджанськими династіями і часто перебувала під керівництвом загарбників.
До початку 1830-х вони становили вже половину загальної чисельності. Релігійні відмінності сильно загострювали обстановку в регіоні і відносини між націями, міг утворитися конфлікт.
Створення автономної області
У 1905 році в Карабасі відбулися перші серйозні зіткнення між вірменами і азербайджанцями. У 1917-му в Баку сталася збройна відкрита сутичка. У наступному році були засновані Азербайджанська демократична республіка і Республіка Вірменія. Карабах офіційно відійшов до першої з них.
Жителі цієї території не були з цим згодні і відмовлялися визнавати нову владу. Вони заявили про те, що хотіли приєднатися до Вірменії, але та в цей період була занадто слабка, щоб надавати їм скільки-небудь значиму підтримку. Мусульманам же активно допомагала Туреччина, надсилаючи зброю.
У 1923-му до СРСР увійшла автономна область Нагірного Карабаху. У 1936 році, після прийняття нової Конституції, вона була перейменована в Нагірно-Карабаську автономну область (НКАО). У такому вигляді вона і проіснувала до 1991-го.
Зростання напруги
До кінця 1980-х в Нагірному Карабасі все було відносно спокійно. Положення регіону почало змінюватися завдяки політиці нового генсека Михайла Горбачова. Вірмени все яскравіше висловлювали невдоволення.
Почастішали мітинги, на яких висловлювалися думки про умисне уповільнення розвитку регіону і заборону на зв’язок з вірменською РСР. Різко активізувалися і націоналісти, які заявляли, що радянська влада не поважає думку вірмен Карабаху. Звучали вимоги негайно вийти зі складу Азербайджану.
Ці ідеї проникали навіть у місцеві газети. Населення Вірменії підтримувало такі ініціативи, що сильно знижувало авторитет радянської влади в його очах. Напруга поступово збільшувалася.
Тоді справа не дійшла до масових заворушень. У регіоні і самій Вірменії одночасно почався збір підписів за возз’єднання. Зібравши необхідну кількість, делегація вирушила до Москви.
Взимку 1987-1988 рр. в Карабах приїжджали вірменські біженці. Вони повідомляли, що на їх територіях пригнічують азербайджанців, що це ускладнило і без того важку ситуацію. У самому Азербайджані населення ділилося на дві групи:
- одні виступали за передачу Нагірного Карабаху вірменам;
- інші вважали, що це призведе до сепаратизму в Республіці.
Наприкінці лютого 1988 року депутати-вірмени вирішили звернутися до Верховної Ради, щоб той приділив увагу проблемі Карабаху. Азербайджанці відмовилися голосувати за це і демонстративно пішли із залу засідань. Конфлікт поступово виходив з-під контролю.
Перші зіткнення
22 лютого 1988-го азербайджанці зі зброєю почали атакувати будинки вірмен в карабаському селищі Аскеран. При цьому двоє нападників були вбиті, одного з них застрелив міліціонер-азербайджанець. Близько 50 місцевих жителів отримали поранення.
Про те, що напад закінчився смертю двох людей, в Азербайджані стало відомо ввечері 27 лютого, коли про інцидент в телеінтерв’ю повідомив заступник генпрокурора СРСР Катусєв.
Вважається, що саме це стало причиною вірменського погрому в Сумгаїті, що тривав з 27 по 29 лютого. В ході цих трагічних подій людей по-звірячому вбивали прямо на вулицях, спалювали живцем, ґвалтували жінок. За офіційними даними, загинуло 26 вірмен і 6 азербайджанців.
28 лютого невдала спроба погрому трапилася в Кіровабаді, де місцеві вірмени за підтримки армії дали відсіч нападникам. У цьому випадку обійшлося без жертв, хоча були поранені, розгромлені деякі будинки і спалено кілька автомобілів.
Хроніка протистояння
12 липня 1988-го Карабаська облрада оголосила, що виходить зі складу Азербайджану. Президія ЗС Радянського Союзу через шість днів повідомила у відповідь на це, що НКАО все одно не передаватиметься Вірменії.
У вересні того ж року сутички між вірменами та азербайджанцями поновилися і перейшли у фазу затяжного конфлікту. З січня 1989-го НКАО безпосередньо стало управлятися союзним керівництвом. 1 грудня 1989 року ради Карабаху і Вірменської РСР прийняли рішення про возз’єднання, але верховна влада визнала його недійсним.
У січні в Баку відбувається черговий вірменський погром, при якому загинуло, за різними оцінками, від 48 до 90 осіб. З 15 січня на території НКАО введено надзвичайний стан. Навесні 1991-го Радянська армія разом з внутрішніми військами провела в регіоні операцію «кільце» для того, щоб роззброїти вірмен-бунтівників.
Карабаська війна 1991-1994 років
30 серпня 1991-го Азербайджан отримав незалежність, вийшовши з СРСР. Нагірний Карабах став частиною нової країни. 2 вересня у складі Радянського Союзу була проголошена Нагірно-Карабаська Республіка (НКР). Туди увійшли не тільки території колишнього НКАО, а й частина Ханларського району – безперечної частини Азербайджану. Це стало причиною нового військового конфлікту – першого, але далеко не останнього на пострадянському просторі.
10 грудня 1991-го 99,98% жителів НКР на референдумі проголосували за незалежність. Ні радянська влада, ні світова спільнота не визнали це рішення законним. Наприкінці місяця у зв’язку з розпадом СРСР з регіону почали виводити частини ВВ МВС. Ситуація в Карабасі остаточно вийшла з-під контролю.
Вірменські солдати і офіцери захопили місто Ходжали, з якого їх противники обстрілювали Степанакерт, і влаштували там масові вбивства місцевих жителів. Точна кількість загиблих невідома, але за різними оцінками вона коливається в межах від 161 до 613 осіб.
Бойові дії різко загострилися в травні 1992-го, коли загони Карабаської самооборони захопили місто Шушу, з боку якого азербайджанці регулярно обстрілювали Степанакерт і прилеглі села.
Спочатку НКР повністю була оточена азербайджанською територією, що дозволило АзРСР ще в 1989-му економічно блокувати Регіон. 18 травня в районі м. Лачина блокада була прорвана, що дозволило створити прямий коридор до Вірменії.
У 1994-му армія НКР майже повністю захопила територію колишньої НКАО, а також цілком або частково зайняла сім прикордонних Азербайджанських районів (8% від усієї площі країни). У той же час азербайджанці продовжували контролювати 15% спочатку заявленої землі НКР. Вони захопили наступні райони:
- Мартакертський.
- Мартунинський.
- Шаумяновський.
За деякими оцінками, вірмени в ході війни втратили 5-6 тис.чоловік, азербайджанці — 4-11 тис. чоловік. Кількість поранених і покалічених обчислюється десятками тисяч, багато хто став біженцями.
Переговорний процес
У вересні 1991-го в Желєзноводську під Ставрополем був підписаний документ про досягнення миру в Карабасі. Учасниками цього були:
- Вірменія.
- Азербайджан.
- Росія.
- Казахстан.
У березні 1992 року під впливом Москви була створена Мінська група ОБСЄ, що складається з 12 держав. Співголовами її стали Росія, Франція і США. 5 травня 1994-го конфліктуючі сторони за посередництва Киргизії і Росії підписали договір про перемир’я. Воно вступило в силу з 12 травня і повинно було здійснюватися без присутності третіх сторін і введення миротворців.
Позиції сторін
Баку вимагає, щоб була відновлена територіальна цілісність держави, а біженці і переселенці повернулися в Карабах. Лише після цього офіційний Азербайджан згоден проводити переговори щодо визначення статусу НКР. Він допускає можливість надання автономії цій території. Вести ж переговори з Карабахом безпосередньо Баку відмовляється.
Вірменії більш важливим є самовизначення НКР. Вона виключає можливість її повернення до складу Азербайджану. Єреван прагне до того, щоб Карабах був офіційно визнаний світовим співтовариством.
Інциденти після перемир’я
Карабаський конфлікт, останні новини з якого не вселяють оптимізму, досі періодично призводить до кровопролиття. З моменту підписання договору про мир обидві сторони постійно звинувачують один одного в порушенні режиму припинення вогню. Незважаючи на локальні сутички, перемир’я в цілому зберігається.
Ситуація різко загострилася влітку 2014-го. У боях загинуло 13 Азербайджанських солдатів, про втрати вірменської сторони не повідомлялося.
Нове загострення в Карабасі почалося в ніч на 2 квітня 2016-го і тривало майже чотири дні. Це найбільший подібний інцидент з моменту оголошення перемир’я. З азербайджанської сторони загинуло 88 осіб, вірмени, за офіційними даними, втратили 31 бійця. Квітневий бій поки є останнім великим боєм на карабаському фронті.
Підсумки війни
Карабаський конфлікт, причини і наслідки якого досі неясні багатьом, знаходиться в уповільненій фазі. Говорити про остаточне його припинення поки рано. Досягнуте перемир’я є досить крихким і постійно порушується обома сторонами. Кровопролиття в регіоні все ще триває, і невідомо, хто в підсумку переможе.
Ситуація загрожує рано чи пізно перерости в новий військовий конфлікт. Ніхто з його учасників не хоче робити поступки і йти на компроміс. Світова спільнота виступає за перемир’я і бажає, щоб конфлікт якомога довше залишався замороженим. Багато аналітиків, у свою чергу, заявляють про те, що це неможливо.
