В кінці 20-х років в молодому і розвиваючомуся Радянському Союзі було чимало проблем. Після проведення НЕПу громадяни почали проявляти свою активну позицію, що насторожувало владу, яка ще не відчувала себе впевнено влада.
Крім того, перед державою стояло важливе завдання — подолати економічний розрив з іншими країнами, для чого було прийнято рішення про колективізацію в СРСР.
Цілі та причини проведення колективізації
Поняття колективізації в Радянському Союзі мало на увазі об’єднання в єдину систему дрібних окремих селянських господарств для утворення великих колективів за допомогою виробничого кооперування. Сільське господарство в той час вважалося основою економіки, і владою було прийнято рішення отримати максимум коштів саме з цього джерела, щоб подолати розрив в економічному розвитку.
Від селян було отримано в 8 разів менше хлібної продукції в порівнянні з минулим роком. Тому в 1927-му на XV з’їзді ВКП (б) був проголошений курс на суцільну колективізацію. Вона виражалася в створенні об’єднань, яким належали пільги у сфері кредитування, оподаткування, а також прерогативи в постачанні сільськогосподарською технікою.
У листопаді 1929 року в газеті вийшла стаття під назвою «Рік великого перелому» Сталіна, яка означала повну відмову від принципів добровільності і примусову повсюдну колективізацію. Її основними цілями вважалися:
- збільшення обсягів експортованого зерна для підвищення рівня фінансування процесів індустріалізації;
- соціалістичні перетворення в селах і селах;
- забезпечення достатнього рівня постачання великих міст, які стрімко розвиваються;
- масова механізація сільської праці;
- встановлення контролю над здачею і виробництвом хліба.
В ході колективізації влада розраховувала на підвищення ефективності праці і стабільно одержуваний обсяг врожаю. Це повинно було дозволити збільшити поставки в інші країни, отримувати більше прибутку і направляти його на розвиток радянської промисловості.
Робилося це з метою того, щоб в радянській свідомості не було почуття переваги особистого над суспільним. Крім цього, вважалося, що встановити повний контроль легше саме над великими об’єднаннями.
Однією з важливих причин колективізації в СРСР був досвід зарубіжних країн, на який орієнтувалася радянська влада. Але якщо за кордоном аграрний переворот почався ще задовго до промислової революції, то в Союзі ці два процеси стартували практично одночасно.
Темпи і методи колективізації
За вказівкою Сталіна до громадян була донесена інформація, що містить заплановані показники на найближче п’ятиріччя. Їх потрібно було домагатися всіма реальними і нереальними способами. Цифри стосувалися термінів і темпів проведення колективізації.
Щоб годувати себе і сім’ю, дозволялося залишити скромний мінімум. Після закінчення 5 років вся земля повинна була перейти у власність колгоспів.
Були оголошені наступні дати:
- весна 1931 року — Північний Кавказ і райони Поволжя;
- весна 1932-го – Сибірські регіони, Урал, Україна і Казахстан;
- решта 3 роки – для інших районів.
На висунуту ідею суспільство відреагувало по-різному. Біднякам вона сподобалася, адже, вступаючи в колгоспи, вони абсолютно нічого не втрачали, так як нічого і не мали. Для них це ставало своєрідною гарантією того, що вони захищені від голодної смерті. Плюсом було те, що за кожен трудодень людина отримувала оплату у вигляді набору продуктів.
Їм належало попрощатися з усім тим, що було нажито непосильною працею десятиліттями. Впевненість у завтрашньому дні і в стабільному майбутньому дітей танула на очах. Натомість такі господарники нічого не отримували.
Це не могло не викликати в масах опір. Хліб почали ховати. Конфіскацію доводилося проводити насильно. Найбільш непокірних посилали з сім’ями в найбільш віддалені регіони, практично не пристосовані для життя. Найбільше смертей від голоду траплялося саме там, що і стало одним з найстрашніших наслідків колективізації.
Селянам залишали тільки граничний мінімум, якого, за розрахунками держави, повинно було вистачити на прожиток і виживання, але не більше. В результаті з’явився величезний клас суспільства, абсолютно не зацікавлений в праці, адже все зароблене все одно віднімалося.
Реалізація політики
В ході антиколгоспних протестів, Сталін в 1930 році переклав на місцеву владу відповідальність за колективізацію, що дозволило селянам тимчасово вийти з об’єднань. Однак через кілька місяців примусовий курс відновився.
Початок і перехід до нової політики СРСР мали на увазі повне витіснення кулаків.
Закріплювалося це в наступних документах:
- Постанова Центрального комітету Компартії “про темпи колективізації та допомоги держави колгоспному будівництву” від 5 січня 1930-го;
- Постанова Центрального Виконавчого комітету, Ради Народних Комісарів “Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільськогосподарської галузі в регіонах повсюдної колективізації та боротьби з куркулем” від 1 лютого 1930-го.
У всіх районах скасовувався прийнятий раніше закон, що дозволяв орендувати земельні ділянки і застосовувати найману працю для одноосібних селянських господарств. Місцеві органи влади наділялися повноваженнями насильно вилучати майно, що належало кулакам, висилати їх за межі областей або районів.
Конфісковані речі передавалися до фондів колгоспів, які оголошувалися неподільними і визнавалися вступним внеском від наймитів і бідняків. Обов’язкова частина спрямовувалася в державні та кооперативні органи, як належна частка з кулаків.
Першим регіоном, де почалася реалізація заходів з переведення земель в колгоспи, став Хоперський округ в Нижньо-Волзькому краї. Потім колективізація поширилася на середню і нижню Волгу, на Північний Кавказ.
Від партійних, кооперативних, радянських і господарських організацій відряджені 100 тисяч робітників, від комсомолу — 10 тисяч активістів. За межі міста в сільські райони відправлено близько 250 тисяч осіб. Найбільша кількість людей була заслана в Центрально-чорноземні райони, Україну, Північний Кавказ.
Для ліквідації куркульства були створені спеціальні комісії. Їх члени призначалися на селянських зборах і здійснювали свою роботу в сільських радах.
Перші результати колективізації
Після відмови від НЕПу в 1929 році і на підставі нового прийнятого курсу Сталіна на найближчі 5 років зростання промисловості склало близько 40%. Поставлена мета переходу до загальної колективізації була реалізована на 52,8%.
Примуси і насильницька конфіскація спровокували масу скарг і листів. У деяких регіонах відзначалися навіть збройні виступи.
До кінця 1932 року колективізація охопила вже 63% всіх господарств, а для їх обслуговування використовувалося 75 тисяч одиниць сільгосптехніки.
Це була найбільш жорстка форма ведення класової боротьби, яка іноді могла супроводжуватися залученням силових структур. Опір селян швидко долався.
Ситуація ще більше ускладнилася, коли в 1931 році п’ять районів були вражені посухою. Неврожай відзначався і в 1931-32 роках на головних зерновиробничих територіях країни, де на той момент проживало вже 30 мільйонів чоловік.
Тим не менш, отримане зерно нещадно вилучалося для експорту та подальшої закупівлі промислового обладнання на виручені кошти.
Однак, незважаючи на страшні людські втрати і початкові невдачі, етап колективізації дозволив досягти і позитивних показників. У порівняльній таблиці можна побачити, як вони змінилися за кілька років:
- валовий збір зерна збільшився до 1937 року з 62,5 до 72,9%;
- м’ясна продукція в забійній вазі – з 2,7 до 3,9%;
- отримання молока знизилося з 24,1 до 22 мільйонів тонн;
- яйця – з 5,8 до 9,5 мільярда штук на рік.
Становище селян, які потрапили під примусову колективізацію, поступово стало поліпшуватися. Переживши страшну трагедію, люди почали обживатися на нових виділених їм місцях, поповнювали ряди радянських робітників. У 1938 році проводилася масова паспортизація дітей спецпоселенців і тих, хто був засланий в далекі регіони. Вже до 1940 року майже 100 тисяч людей повернулися у великі міста, вступивши до вузів.
Загальний підсумок
Головним результатом колективізації в СРСР став непоправний удар по сільському господарству та аграрному сектору економіки. Зазначалося явне протиріччя: зростання державних зернових заготовок на тлі трагедій селян.
Кількість великої рогатої худоби за результатами здійснення політики та примусового об’єднання в колгоспи скоротилася на 30%.
Величезні території були охоплені болісною голодною смертю.
Виправдати такі людські втрати неврожаєм було не можна, так як зерна б вистачило, щоб прогодувати кожну працюючу людину. Але вирощені обсяги, що вилучаються державою, не могли не призвести до масових смертей.
Селянство не змогло зберегти свій первісний уклад. Збереження власності стало неможливим. Зникло навіть саме її визначення. Невластивим було і прагнення до досягнення високих результатів в отриманні врожаю, так як все підлягало конфіскації. З одного боку, це сприяло розвитку індустріалізації і істотно прискорювало її темпи. Але були незаперечні негативні моменти.
Згодом система перерозподілу продовольства була все ж налагоджена і це дозволило врятувати країну від сильного голоду в період Великої Вітчизняної війни. Ручна праця поступово замінювалася механізованою. На полях працювали високопродуктивні трактори, комбайни.
Це вдалося реалізувати частково. Непропорційною вийшла тільки ціна, яку довелося за це заплатити звичайним людям. Наслідки примусового об’єднання господарств відчуваються і в наш час.
