Градоначальник невеликого міста Антон Антонович судорожно, навіть гарячково готується до прибуття ревізора з північної столиці – Санкт-Петербурга. Поміщики доповідають про підозрілого громадянина, який приїхав давно в місто.
Міське начальство так налякане, що впевнено думають на приїжджого незнайомої людини, що він саме той самий перевіряючий з Санкт-Петербурга. На ділі ж це рядовий чин, розтратив всі заощадження, на ім’я Іван Хлестаков. Чиновник не поспішав їхати, бо заборгував у трактирі, в якому користувався послугами.
Обдурившись в ньому, градоначальство і поміщики приділяють Хлестакову увагу, поважають і шанують. Сподіваючись таким чином уникнути покарання. Вони дають йому хабарі, обдаровують значними подарунками, а Іван своєю чергою наобіцявши взяти в дружини дочку градоначальника, збігає.
Городничий готує доньку до весілля і нічого не підозрює. Допитливий поштмейстер приносить йому лист дрібного чиновника до одного, в якому з’ясовується істина.
Незабаром непідробний Ревізор, який завершив перевірку, запрошує до себе городничого. Саме містечко показане читачеві, як глуха провінція, глухомань, глибинка.
Провінційне, непоказне глушину, в якому живуть дикуваті і неохайні городяни. Вони наповнені ненависті до чиновників і до оточуючих.
Народ, який проживає в цьому містечку не здатний прийняти хоч якісь заходи, для поліпшення життя в місті. Надія у них одна-на Ревізора. Чільна верхівка мріє тільки про те, щоб швидше покинути глушину і виїхати жити в столицю. Закон в містечку не поважається всіма: і багатими, і бідними.
Хлестакову не соромлячись дають величезні хабарі, ті, хто вимагає позбавити від корумпованих чиновників. Чиновники в провінційному містечку відкрито лестять один одному. Автор висміює цю юрбу самовдоволених самоуправців. Закон порушується ними без жодного докору сумління, вони навіть не замислюються про те, що чинять неправильно.
Здають один одного, готові продати колегу з потрохами, аби вигадати свою користь і піти від відповіді. Враження вони намагаються справити благочестиве, а насправді в душі тільки чорна заздрість. Взаємини між громадянами тримаються на подвійності, фальші, удаванні і лицемірстві.
Це чітко проглядається, коли жителі приходили зі скаргами до Ревізора. Поміщики доносили на управлінців міста і чиновників, яким без кінця давали хабарі. А чиновники, не замислюючись, почалися закладати один одного, сподіваючись врятуватися.
З кожного маленького містечка і складається величезна країна. Автор хоче нагадати читачеві, що кожен відповідальний за свої вчинки, дії і бездіяльності. Потрібно чесно і гідно виконувати свої зобов’язання. Недбалість, недобросовісність і байдуже ставлення – ці якості ніколи не цінувалися в людях.
Нечестиве ставлення в житті йде від низьких, підлих і аморальних людей, які думають тільки про себе. На оточуючих у них байдуже ставлення. Це нікчемні громадяни, які гублять все, до чого торкаються. Поки панують при владі такі нікчемні люди, блокуватися буде будь-яка ініціатива зверху.
Самодержавство руйнує країну, під його тиском і впливом народ робиться холопами, для яких далекі такі якості, як честь і шана.
Автор насміхається над життєвими вадами і хоче нам донести, як не варто жити. Людина повинна вміти правильно оцінювати чужі вчинки.
В кінці п’єси автор нам хоче сказати, що всі злодії і хабарники будуть покарані вищим судом. Образ Ревізора це образ справжнього нічим непідкупного суду. Гоголь в комедії “Ревізор” насміхається над жадібністю і користолюбством, пояснюючи читачеві, що злодійство і казнокрадство не уникне покарання.
Автор доносить до читача, що одного разу звернувши по кривій доріжці – покарання не уникнути. Є хороша приказка: “скільки мотузочці не витися, а кінець прийде”.
