Як свідчить історія, прагнення самостійності нерідко обертається рабством.
Так, для отримання більшої влади та незалежності в Середньовіччі багато заможних людей, сановників і аристократів вступали у васальні відносини, витоки яких тісно пов’язані з особливостями західноєвропейського феодалізму.
Хто такий васал і в чому виражався його зв’язок із сюзереном
Слово «васал» потрапило до нашої мови з французької мови від початкового «vassalité», яке, своєю чергою, походить від іншого запозичення – латинського іменника «vassus» (чи «слуга»).
Сьогодні значення цього терміну має на увазі одне з двох понять:
- васал – це землевласник, який отримав землю замість принесення клятви своєму пану;
- у загальновживаному сенсі васал – це якийсь залежний суб’єкт.
У першому випадку йдеться про феодальний устрій держави, коли основою багатства є земля («феод»), що передається сюзереном у володіння підпорядкованій особі. У другому ж мається на увазі будь-яка форма підпорядкування, навіть не затверджена юридично.
На початку X століття, завдяки історичній дійсності, що зміцнилася, в середньовічному суспільстві сформувалося поняття, що васал – це залежна від сеньйора людина (по суті, його слуга), яка несе певні повинності в обмін на даровані йому землі. Актуальність цього поняття зберігалася протягом усього періоду Середньовіччя.
Спочатку монархи та великі власники (феодали, верховні сеньйори) відповідали за фінансове забезпечення особливо наближених воїнів, виділяючи на це значні суми, але вже до рубежу VIII-IX століть грошову підтримку «натуралізували» та замінили обдаруванням маєтків.
Тепер сподвижники за вірність і службу своєму сеньйору отримували земельні наділи, на яких могли не тільки вирощувати все необхідне для харчування, а й збирати податки зі своїх орендарів, і навіть суд.
Васали, які удостоїлися такого безцінного дару, були до смерті зобов’язані своєму сюзерену, на підтвердження чого мали всюди слідувати за ним, допомагати йому в будь-яких справах, і насамперед – під час воєнних дій.
На перших етапах право управління феодом давалося конкретній людині, що відзначився в бою або який надав своєму сеньйору якусь значну послугу. Згодом землю разом із зобов’язаннями, що випливали з принесеної васалом клятви, стали передавати у спадок.
Діти та інші спадкоємці васалів разом із землею повинні були взяти на себе стандартний перелік обов’язків, які мали на увазі принесену батьками присягу:
- перебувати в раді при сюзерені;
- захищати межі володінь свого сеньйора;
- відбувати військову службу за феодала;
- зі своїх коштів забезпечуватиме викуп сюзерена, якщо той потрапляв у полон.
Після закріплення концепції з наслідуванням землі васали отримали таку ж можливість, як у сеньйорів, – приймати клятви вірності вже від своїх підлеглих, виділяючи їм частину землі як дарований наділ. І лише крайні в ланцюжку лицарі керували безпосередньо селянами.
Васали та феодальна роздробленість
Васальні відносини – причина, через яку європейські держави тривалий час не могли об’єднатися. Феодали і землевласники, що стали надто великими, починали вимагати незалежності від сюзерена і часто розпалювали громадянські конфлікти.
Крім того, існувало правило, за яким васал підкорявся лише тому, кому склав особисту присягу, через що верховний сеньйор поступово втрачав владу над підлеглими, навіть якщо зберігав за собою всі свої привілеї.
Ще велике сум’яття вносили ті аристократи, які в гонитві за вигодою давали клятву одразу кільком сюзеренам. У разі військових зіткнень між двома панами неможливо було передбачити, на чий бік стане хитрий підлеглий.
Один із наочних прикладів «флюїдного васальства» – концепт державності Київської Русі. В ті часи дружинники, які отримували від князя завойовану в поході землю, перетворювалися на бояр. Але могли будь-якої миті змінити сюзерена. Тобто перехід під крило іншого князя хоч і не давав преференцій, але не приводив до вилучення дарованої землі.
Проте в Англії, наприклад, головним землевласником досі залишається монарх. Тому навіть у минулому дрібні васали мали приносити клятву і підкорятися наказам короля чи королеви, посилюючи політичну єдність. Це дозволило острівній державі з часом вирости до найбільшої імперії.
(Не) добровільна залежність
Домініони, колонії та коронні землі Британської імперії – лише один із варіантів васального підпорядкування.
У сучасних реаліях зовсім необов’язково ставати частиною іншої держави, вступати на формальну службу чи брати участь у воєнному конфлікті, щоб визнати сюзерена. Достатньо за власною ініціативою або під загрозою застосування сили відмовитись від частини суверенітету, виконуючи дії, приємні умовному пану.
Сьогодні васал – це той, хто шанує інтереси господаря більше за власні. Саме в цьому ключі термін найчастіше використовується сучасниками.
І хоча в гідному служінні немає нічого поганого, лобісти та громадські діячі нерідко натякають на залежне становище держави, в якій ігноруються інтереси громадян на догоду амбіціям політиків.
Можливо, у світі XXI століття це слово зовсім не має позитивної конотації…
