Упродовж довгих років діти з обмеженими можливостями здоров’я (ОВЗ) могли здобувати освіту лише у корекційних школах чи вдома.
Під ОВЗ ми маємо на увазі не лише фізичну інвалідність, а й ментальну. До списку останньої входять такі захворювання як аутизм, розумова відсталість, затримка мови, шизофренія та ін.
Програма рядового навчального закладу дається їм нелегко, а найчастіше не дається зовсім. Такий учень має помітно низьку успішність і натомість однокласників. Як правило, не знайшовши підходу, вчителі ставлять йому тавро «ненавчений», просять батьків забрати документи та перевести дитину до спеціалізованого закладу.
Спеціальні установи дають особливим дітям знання у прийнятній їм формі та комфортному темпі. Однак подібне навчання має один великий мінус: відсутність природного середовища та контакту зі звичайними людьми.
Адже в майбутньому людині з ОМЗ потрібно якось пристосовуватися до реального світу і жити в ньому, обслуговуючи свої елементарні потреби.
У зв’язку з цим у багатьох країнах, і Україні в тому числі, набирає популярності інклюзивна освіта – що це таке і чим вона відрізняється від звичайної, розберімось.
Визначення поняття
Термін «інклюзія» походить від англійського слова «inclusion», що перекладається як «включення», «входження», «залучення».
У контексті освіти інклюзія – це процес включення дітей із будь-якими підвищеними потребами у звичний освітній процес, а також скорочення кількості відмов у вступі їх до звичайних шкіл.
Визначення інклюзивної освіти – це вид навчання та виховання, при яких діти з будь-якими відхиленнями можуть навчатися у будь-якій звичайній школі. Їм годі гнатися за успішністю здорових однолітків. Їх створюються адекватні їх здібностям умови – планування класу, методики і план навчання, шкала оцінок тощо.
Метою інклюзії є створення безбар’єрного простору, де діти з різними можливостями спілкуються, обмінюються досвідом, навичками, разом беруть участь у розважальних і культурних заходах.
Такий підхід важливий для обох категорій учнів із двох точок зору:
- ментальні та фізичні інваліди почуваються повноцінною частиною соціуму, а не його периферією завдяки інклюзивній освіті в школі. Такі діти мають кращі результати у навчанні, ніж ті, хто ізольований від соціуму в 4-х стінах будинку або контактує лише з подібними до себе.
Спільне навчання важливе для їхнього психічного самопочуття, розвитку та подальшої інтеграції в суспільство. Важко усвідомлювати (якщо це можливо), що ти не такий, як усі. Поділ на «хворий» та «здоровий» лише збільшує почуття відчуженості, неприйняття себе, сорому;
Звичайні діти вчаться розуміти тих, хто в чомусь обмежений, співчувати та допомагати їм. Не боятися, не відштовхувати, не ставитись вороже до тих, хто хоч чимось відрізняється.
Така проблема, на жаль, існує у нашому суспільстві: людям з ОМЗ нерідко доводиться терпіти неприпустиме ставлення до себе. Їх можуть запросто образити на вулиці, тикати в них пальцями, сміятися з зовнішніх дефектів (і все це роблять навіть дорослі!). Можливо, що інклюзивна освіта — це наш шанс виростити добре, емпатичне покоління.
Інклюзію варто відрізняти від інтеграції. У другому випадку дитина змушена підлаштовуватися під загальну програму, що рідко виходить. Спеціально йому ніхто нічого не змінює. З інклюзивним підходом школа адаптується до учня.
Проблема інклюзії
На словах та на папері все звучить красиво та благородно. Однак треба озвучити і те, що інклюзивна освіта – це ще й низка проблем, з якими стикаються всі учасники процесу. Всю їхню сукупність можна розділити на 2 великі групи:
- ресурсні бар’єри – відсутність пандусів, підйомників, ліфтів, комп’ютерів, меблів та іншого спеціального обладнання, якого потребують учні з підвищеними потребами, а також фахівців з роботи з ними. У нашій країні та для звичайних школярів не завжди є повноцінні умови, що говорити про інвалідів. Сумно;
Соціальні бар’єри – поділяються на 3 підгрупи:
- неприйняття дітей з ОМЗ із боку однолітків, нетерпимість, нетолерантність. Чим молодша дитина, тим менший рівень емпатії. Діти часто бувають жорстокими щодо інших саме з цієї причини;
- недостатня підготовка до роботи з особливими учнями, стереотипність мислення вчителів – підвищені, часто неадекватні вимоги до дітей з ОМЗ, небажання зважати на їхні проблеми, психологічне відторгнення та ін.;
- неприйняття дітей-інвалідів батьківською спільнотою – на жаль, є серед дорослих ті, хто не хоче, щоб їхні дорогоцінні чада навчалися разом з інвалідами. Як цей факт позначиться на розумових здібностях їхніх дітлахів – незрозуміло. Але факт залишається фактом: багато тат і мами висловлюють гидливе ставлення до інклюзивного навчання.
Окремою проблемою у здійсненні інклюзивної освіти можна виділити недосконалість державної системи. Якщо бути точніше – виконання законів, прописаних у Конституції щодо людей з ОМЗ.
Теоретично батьки дітей з обмеженими можливостями мають повне право прийти до будь-якої школи за місцем проживання, принести медико-педагогічне висновок, на основі якого їх будуть зобов’язані прийняти на навчання. Насправді – у більшості шкіл немає фахівців, такої практики теж немає, «шукайте інший заклад».
Є лише надія, що ідея (законна) про інклюзивну освіту просуватиметься небайдужими до цієї проблеми людьми.
