Що таке остракізм – визначення

Що таке остракізм Визначення

За всіх часів суспільство шукало способи захиститися від впливу небезпечних, злочинних чи просто сумнівних елементів. Іноді це призводило до тюремних термінів і страт.

Але в якийсь момент стало популярним наражати неугодних осіб на остракізму. Що це за явище, як воно спрацьовує та чи актуальне воно у сучасному світі?

Остракізм – що це означає

Оригінальний термін сягає корінням до давньогрецької основи ὄστρακον. При цьому традиційний переклад слова «остракон» дає нам два близькі значення:

  • черепок (черепиця);
  • шкаралупа.

Однак саме черепки використовувалися в Афінах наприкінці VI століття замість бюлетеня під час голосування за можливість прибрати певного громадянина зі сфери управління державою або вигнати когось за межі полісу.

Так з’явилося дієслово ὀστρακίζω, що дав нам сучасне розуміння цієї древньої процедури, що нерідко називається в народі просто «судом черепків» або «черепкуванням». Термін прижився швидко, і невдовзі кожен грек чудово знав, що таке остракизм, і із задоволенням брав участь у цій процедурі.

У Стародавню Грецію остракізм — вигнання небезпечних держави громадян, вирішуване шляхом таємного голосування черепками, у яких писалося ім’я підлягає вигнанню.

Узаконене вигнання

Сама ідея остракізму з’явилася ще за часів облоги Трої, але законний статус набула на шість століть пізніше – в результаті реформаторських починань знатного афінянина Клісфена, відомого борця з тиранією та прихильника демократичних перетворень.

Завдяки введеному Клісфеном закону про остракізм демос значно розширив свою залученість до справ держави і отримав можливість усувати вплив політиків з вищого стану, які зловживали владою або перешкоджали становленню демократії.

У цілому закон був покликаний захищати афінське суспільство від будь-яких посягань – політичних, соціальних чи моральних, – тим самим забезпечуючи народну згуртованість і колективну ідентичність.

По суті, остракізм – це позасудове покарання, схвалене таємним голосуванням більшості учасників, які вирішували долю небажаної у політиці персони. На один день Агора (площа Народних зборів) перетворювався на виборчу дільницю, куди стікалися городяни зі своїми глиняними черепками.

На кожному уламку кераміки було написано ім’я людини, що піддається остракізму, а самі остракони обов’язково поміщалися написом вниз. Громадянин, що віддав свій черепок, разом з іншими проголосували входив на спеціально відведену територію і залишався за огорожею до кінця голосування – так виключалася ймовірність подачі двох і більше голосів.

Знахідки глиняних черепків для голосування у Стародавній Греції
Історики та дослідники досі сперечаються про правила остракізму, але виділили лише кілька ключових моментів, при цьому деякі з них дуже нагадують сучасні вибори:

  • 6000 черепків – мінімальна кількість учасників, які проголосували за вигнання конкретної особи;
  • збори з остракізму могли проводитися лише раз на рік – тоді ж демос вирішував, чи знадобиться проводити остракофорію («несення черепків»), тобто чи потрібно буде проводити якусь додаткову акцію з голосування;
  • тривалість вигнання з полісу – 10 років;
  • мінімальні наслідки – жертви остракізму не позбавлялися ні авторитету, ні майна, ні права повернутися до політики після закінчення терміну вигнання.

Більше того, ніхто не прирівнював людей, які зазнали остракізму, до злочинців. Так, суспільство вважало за необхідне дистанціюватися від них, проте вигнанець як громадянин зберігав усі свої права і продовжував отримувати доходи з майна, навіть перебуваючи за межами полісу. Іноді термін суттєво скорочували.

Остракізм допомагав гасити народне невдоволення та тримати могутню аристократію у вузді, нагадуючи еліті про верховенство влади демосу. Збереження ж прав, можливість після повернення зайняти високу посаду мінімізували ризик, що вигнаний політик вступить у змову з ворогами в надії повернути колишнє становище.

До найбільш видатних жертв афінського остракізму можна віднести таких історично значущих особистостей, як:

  • Аристид – будучи одним із найвірніших прихильників реформ Клісфена, він вступив у протистояння з Фемістоклом, який ратував за перетворення Греції на морську державу. Програвши остракофорію в 482 році до н.е., він пішов на невеликий острівець у затоці Саронікос, а через два роки йому дозволили повернутися до Афін;
  • Фемістокл – могутній архонт і талановитий реформатор, Фемістокл особисто ініціював близько дюжини остракофорій, поки в 471 до н.е. сам не піддався остракізму внаслідок інтриг афінської аристократії. На батьківщину після вигнання так і не повернувся;
  • Ксантіпп (батько Перікла) – незважаючи на те, що Ксантіпп був затятим прихильником демократії, іменитим полководцем і впливовим політиком, він все одно потребував підтримки демосу. Однак потрібної підтримки він не отримав і незабаром став жертвою внутрішньополітичних підступів своїх опонентів, програвши в 484 до н.е. остракофорію, ініційовану Фемістоклом.

Сюди можна віднести й інших великих діячів, які грали помітну роль процвітанні Афін – наприклад, Кімон (з роду Філаїдів), Фукідід (лідер партії аристократів), Мегакл (племінник Клісфена), Каллій з Алопеки (прихильник тиранії) тощо.

Остракізм: що це у сучасних аналогіях

У ширшому сенсі навіть у часи становлення афінської демократії під остракізмом мали на увазі не лише політичне вигнання, а й будь-які переслідування з боку громадськості. При цьому у XX столітті певну популярність набула більш проста та доступна альтернатива у вигляді бойкотування.

І це зрозуміло, оскільки покуситися на приватну власність згідно із законом досить проблематично, так само як і виселити небажаного громадянина за межі поселення. І тоді люди почали намагатися ігнорувати одне одного й цілі компанії у громадській сфері.

Це виражалося безліччю варіантів відмови:

  • від спілкування;
  • у прийомі працювати;
  • у купівлі/продажу продукції тощо.

Ось тільки оригінальний остракізм був інструментом, зафіксованим на законодавчому рівні, а бойкот найчастіше був демонстрацією народного волевиявлення «знизу», маючи масу недоліків.

Однак, попри наявність підстав, така демонстрація відносини залишається токсичною практикою, тому що, як і будь-яка громадянська ініціатива без чітких критеріїв, бойкот – це все-таки спосіб цькування.

Яскравий приклад «перекосів на місцях» – старий радянський фільм «Чучело» (Р. Биков, 1983), де з дівчинки довгий час знущалися її однокласники, озброївшись будь-яким відповідним приводом.

Коли форма відмови від взаємодії з неугодною особою не прописана, це часто тягне за собою тупий запеклий натовп: деякі щиро вважають, що жертва цькування позбавляється всіх прав.

Вже в XXI столітті остракізм виродився в «культуру скасування/відмови/бойкоту», у ЗМІ відомішу як Cancel Culture, вона ж – «кансилінг». Скасування людини активується, коли вона публічно вимовляє чи робить щось неприємне для соціально активних громадян з Інтернету.

Хвиля образ, петицій охоплює майже всі соціальні майданчики, мотивуючи великі компанії зробити свій крок. Найбільш яскравими епізодами остракізму останніх років можна назвати історії:

  • з Джоан Роулінг, яка «мала необережність» висловитися з приводу людей, які мріють про зміну статі. Письменницю, яка побачила необхідність психологічної допомоги для таких людей, буквально зашельмували в соцмережах, а кіно- та ігрова індустрія дистанціювалися від неї, при цьому продовжуючи створювати ігри по «Гаррі Поттеру»;
  • з Розанною Барр, головною героїнею відомого ситкому, яка назвала «дитиною Muslim Brotherhood» радника Обами. Твіттер Розанни забанили, а її серіал, що йде з 1988-го, просто «скасували»;
  • з коміком Кевіном Хартом, який втратив посаду ведучого на церемонії «Оскар-2019» через те, що хтось із пустих користувачів відкопав його старий гомофобний жарт;
  • з Джиною Карано, звільнену із серіалу «Мандалорець» за своє риторичне запитання щодо переслідувань євреїв нацистами. Студія Lucas Film відреагувала блискавично і того ж дня розірвала з Джиною всі контракти. Незабаром актриса втратила перспективні проекти і в інших студіях.

Проблема концепції кансилінгу в тому, що вона буквально переписує історію, змушуючи забути всі інші досягнення персони, що «скасовується». Виморює ім’я з титрів, а то й зовсім змушує перемонтувати фільм, щоб позбутися сцен за участю актора, який втратив прихильність публіки.

Висновок

Класика жанру: прагнення до так званої політкоректності, тиск не завжди адекватного натовпу та спроби корпорацій виглядати толерантними, прогресивними та гуманними легко призводять до соціального вбивства.

Ось такі сумні зміни зазнає сьогодні остракізму. І якщо початкова процедура створювалася задля забезпечення демократичних перетворень, стримування аристократії та збереження гармонії, то нинішні її версії перетворилися на знаряддя ненависті та інструмент репутаційного знищення.

Оцініть статтю
( Поки що оцінок немає )