Сучасники час від часу апелюють до свободи віросповідання, хоча про конкретну релігію часто майже нічого не знають.
Навіть про ту, яку сповідують, і навіть коли у громадській сфері намагаються говорити від її особи, ведучи активні дискусії на важливі для суспільства теми.
При цьому одним із найактуальніших застережень церкви залишається язичництво. Але в чому його суть, чи правда, що язичники поклоняються кільком богам і як проявляється багатобожжя у XXI столітті?
Історичне підґрунтя язичництва
У нашому випадку єдине, що допоможе розкрити суть взаємин між різними релігійними течіями – це звернення до етимології. Однак насамперед необхідно приділити увагу трьом історичним трактуванням терміну «язичництво»:
- для християнства – це будь-яке іновірство, сповідання будь-якої іншої релігії, крім християнської;
- для обивателя – це будь-яка політеїстична релігія (по суті, багатобожжя, пов’язане з вірою в демонів та духів) та ідолопоклонство;
- для церкви – це обрядовірство (тобто віра в «магічну» дієвість церковних обрядів та предметів релігійного культу – просфор, розп’яття, святої води, ікон, свічок тощо).
Примітно, що поняття язичництва спочатку зародилося саме в рамках християнської культури, через що суперечки навколо правильного трактування досі розгоряються знову і знову. Втім, концепція обрядовірства заслуговує на окремий розгляд.
Спостерігати подібне явище можна виключно всередині превалюючої релігії – наприклад, коли парафіяни забувають про основи віри та наділяють особливою містичною значущістю самі ритуали.
Тут простежується чітка аналогія з карго-культом, члени якого вибудовували імпровізовані злітно-посадкові смуги та споруджували із соломи літаки, сподіваючись на отримання «подарунків з небес».
Так само деякі «віруючі» фактично ігнорують фундаментальність принципів християнського віровчення і догм, що стосуються дотримання постів і чистоти помислів.
Такі люди старанно розфарбовують яйця до Великодня і щедро розставляють свічки, потай покладаючись на допомогу вищих сил у виконанні своїх матеріальних сподівань.
Язичництво – що це…
Згідно з пояснювальною статтею у Вікіпедії, слово «язичництво» з’явилося в результаті адаптаційної переробки оригінальних біблійних текстів.
Язичництво – прийнятий у християнському богослов’ї та в історичній літературі термін, що означає традиційні та нехристиянські релігії.
По суті, це злиття двох єврейських термінів – «гой» та «нохрі». Значними для української мови виявилися два трактування:
- у церковно-слов’янському перекладі Писання – «мова» (себто «народ, плем’я»);
- і у Вульгаті (латинському перекладі) – “gentilis” (в сенсі “простолюдин, невігла, провінціал”).
Що стосується вірменських адаптацій Біблії, то в них закріпився давніший термін, перейнятий із давньогрецького «етанонос» (або «етнос»).
На цю версію спирався і Макс Фасмер, один із найавторитетніших етимологів часів СРСР, який вважав слов’янський варіант більш правильним, оскільки обидва поняття трактуються як «народ, люди».
Однак, йшлося про ті народи, які прямо протиставлялися традиційним християнським громадам, через що згодом термін і набув негативної конотації.
Паралельно існує набір понять, похідних від латинського “paganismus”, що вказує на сукупність людей із сільських районів та віддалених від полісів округів. Оскільки християнство набирало чинності переважно у містах і великих поселеннях, традиційні політеїстичні вірування почали називати сільськими.
Саме завдяки цьому згодом українська мова обзавілася евфемізмом «поганий» у значенні «язичницький», яким потім почали застосовувати до всього брудного, нечистого, неосвіченого.
Тому на Русі довгий час вважалося, що язичник – це «неосвічений нехрест» з нечистими помислами, який заперечує єдиного бога, а отже, живе неправедно, оскільки перебуває поза «правильною» релігією.
Щоб позбутися такого малоприємного історичного шлейфу, сучасні язичники використовували старі та адаптували нові слова для позначення свого релігійного вірування:
- язичницький;
- етнічний;
- народний.
Важливо знати! Попри розхожий стереотип, що язичництво – це по суті багатобожжя, далеко не всі язичницькі течії політеїстичні. У язичників боги, як правило, надто схожі на звичайну людину, з усіма її достоїнствами та характерними рисами.
І це зрозуміло: людина вигадувала собі «всемогутнього пана», спираючись на власні якості, включаючи емоційні. Цим чинником зумовлено й те, як язичники трактували «хороші» та «погані» природні явища.
Наприклад, якщо вирувала руйнівна стихія – отже, боги гнівались, і якщо видавався особливо багатий урожай – отже, боги виявляли милосердя і/або винагороджували «своїх чад» за старанність, відданість тощо.
Язичництво давніх слов’ян
Історично точної інформації про практики давніх слов’ян до нашого часу дійшло небагато. Вчені пов’язують це з відсутністю власної писемності та різноманіттям незліченних ритуалів у кожного з племен.
Тим не менш, фахівцям вдалося виділити кілька загальноприйнятих концепцій, характерних для слов’янського язичництва. Наприклад:
- віру в одухотвореність природи;
- розвинену нижчу міфологію;
- наявність побутової магії;
- культ предків;
- антропоцентризм.
На Русі язичники віками обожнювали все живе і поклонялися «тварному» світу, бо його Бог створив. Ну а язичники з-поміж ідолопоклонників віддають почесті всьому «неживому», стихіям і силам природи: вони поклоняються деревам, землі, воді, каменям, вогню тощо.
Боги слов’янських язичників – як правило, мстиві, злопам’ятні та загалом практично не «всемилостиві». Це був цілий пантеон малосимпатичних божеств, що включав такі образи, як:
- Перун – безжальний громовержець, король стихій;
- Мати-Сира Земля – захисниця, годувальниця, уособлення родючої землі;
- Стрибог – уособлення природних сил, бог вітру;
- Хорс – уособлення сонячного світла;
- Сварог – покровитель ковальських ремесел;
- Дажбог – бог відродження (перехід від зими до весни), покровитель весіль;
- Велес – захисник худоби, покровитель скотарів;
- Мокоша – богиня ткацтва, покровителька прядіння.
Крім того, в цьому пантеоні з «великими» богами чудово вживалася неймовірна кількість «додаткових» персонажів у вигляді міфічних та казкових істот на кшталт шкодливих домовиків, злісних демонів, безтілесних духів, потворних лісових та водяних мешканців.
Відлуння колишніх релігій збереглися у деяких православних традиціях, які стали результатом змішування християнства з місцевими віруваннями етнічного спрямування.
Масляна з солом’яним опудалом, чорні коти і плювки через плече, так само як і інші народні забобони та прикмети, – все це не більше ніж віра предків, що збереглася в народній пам’яті.
Язичництво у сучасних трендах
Якщо послідовники деяких видів язичництва (наприклад, шаманізм) успадковують свої практики безпосередньо, багато з вірувань було відроджено чи придумано заново. Звернемося до такого релігійно-культурного феномену, як неоязичництво, що вступило в новий виток розвитку трохи більше ніж півстоліття тому.
Прикладом соціокультурної трансформації може бути рідновірство, яке має на меті відродження слов’янських обрядів дохристиянських часів. Водночас Вікка, що базується на поклонінні природі, стала спробою адаптувати давню релігію чаклунства друїдського під реалії сучасності.
Втім, сьогодні кожен легко знайде культ, який найбільше підходить його переконанням. Попри жорстку критику з боку традиційних монотеїстичних релігій, ніхто не забирає у людини права вільно вірити.
Висновок
Тим не менше, нам з вами варто було б бути дуже обережними: поки одні язичницькі та неоязичницькі вірування прагнуть гармонії душі і світу, інші вироджуються в тоталітарні секти, намагаючись виманити останні гроші у простодушних адептів.
Будьте раціональними, і жодний самопроголошений духовний лідер не зможе перетворити ваше прагнення самовдосконалення у звичайний фінансовий крах!
